Іван Виговський і полковники Гуляницькі

Іван Виговський

Волинська земля виростила чимало відомих борців за волю України. Серед них – Іван Виговський, Григорій, Іван та Данило Гуляницькі та ряд інших. Вони активні учасники національно – визвольної революції, що спалахнула 1648 року. Інтереси України для них завжди були найдорожчими, хоча в умовах підступності, загарбницької політики сусідніх держав – Польщі, Московщини, Туреччини, кримського хана – вони не завжди знаходили правильні стежки для здобуття свободи і незалежності рідної землі.

Доля Івана Виговського тривалий час була пов’язана з Волинським краєм, з містами Луцьком та Любомлем.

 Походив Іван Виговський з української шляхетської родини Овруцького повіту, що тривалий час належав до Волині, пізніше – до Київщини. Рік народження невідомий. Навчався в Києво – Могилянській колегії, був членом Луцького Хрестовоздвиженського братства. Тривалий час  служив він у Луцькій канцелярії, одночасно ведучи широку адвокатську практику – оформляв майнові угоди, фіксував найрізноманітніші присяги, обнародував урядові розпорядження тощо. Канцелярський досвід, набутий у Луцьку, добре слугував Івану Виговському і на посаді Генерального писаря Війська Запорізького в 1648 – 1657 рр., можливо і на гетьманській посаді в найтяжчий період української історії.

Після Луцька  Виговський – уже військовий писар при Яцеку Шемберку, який був комісаром Речі Посполитої над Військом Запорізьким. Очевидно, саме тоді Виговський заприятелював із сотником козацьким – Богданом Хмельницьким. Саме це і врятувало йому життя, бо в травні 1648 р. він знаходився у війську коронного гетьмана Станіслава Потоцького і в бою біля  Жовтих Вод був важко поранений, взятий козаками в полон. Зумівши втекти, він потрапив до рук татар. Звідти і викупив його Богдан Хмельницький. Іван Виговський дав йому обіцянку вірно служити Війську Запорізькому. При  Хмельницькому обіймав посаду Генерального писаря, тримаючи в руках велику частку дипломатичної служби козацького війська і відродженої Української держави. Він співавтор і автор багатьох листів і універсалів Богдана Хмельницького. Його генеральна канцелярія при гетьмані відігравала певною мірою роль міністерства закордонних справ, почасти і внутрішніх справ. Він – один з найближчих дорадників Б. Хмельницького в переговорах з Московщиною, Швецією, Кримом, Польщею.

Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького на Корсунській раді Івана Виговського було обрано гетьманом. Він продовжував політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України.

В роки свого гетьманування Іван Виговський мав тісні зв’язки з трьома полковниками, вихідцями із с. Уляники Луцького повіту Григорієм, Іваном і Данилом Гуляницьким. Імена полковників Гуляницьких до 1995 року залишалися невідомими. Радянська історіографія їх замовчувала через їх відчайдушну боротьбу за незалежність України.

Родовід Гуляницьких досить цікавий. Вони походять з дрібнопомісного боярства. Вперше згадуються у 1516 році як власники села Гуляники (нині село Уляники Рожищенського району). Гуляницькі брали участь участь у боях проти Московщини, численних татарських набігів з півдня. На початку ХVІІ ст. серед Гуляницьких було кілька популярних адвокатів.

За звичаєм тогочасної малопомісної  або збіднілої шляхти, Гуляницькі брали участь у  козацько – селянських рухах, захищаючись від сваволі магнатів та гнобителів – чужинців. Разом з Гулевичами, Богушами, Білостоцькими, Жуковецькими, Несвіцівськими та ін. брали активну участь у національно – визвольній революції 1648 року і наступних років.

Григорій Гуляницький

Серед Гуляницьких особливо значним становищем у козацтві виділявся Григорій. Спочатку він був сотником, згодом ніжинським полковником. Його брат іван Гуляницький бере участь у берестецькій битві 1651 року, командуючи Корсунським полком. Був і полковник Данило Галицький, який командував піхотним полком і загинув у 1659 році в бою за Чигирин. Усі вони відіграли немалу  роль у боротьбі за державну незалежність України.

В оцінці діяльності полковника Григорія Гуляницького в різних джерелах помітна певна сократність. «Історія Русів» у кількох місцях називає його то генеральним суддею, то суддею козацькому війську. У 1649 і в серпні 1654 років за дорученням Богдана Хмельницького він очолював українське посольство до Москви. Але прихильності до Північного сусіда не мав. Після Переяславської ради 1654 року відмовився прийняти присягу на вірність московському цареві.

Політичний діяч В’ячеслав Липинський дає характеристику і Гуляницькому, що той дійсно «шляхтич з воєводства Волинського», що по переході на територію козацької України і вступі до Війська Запорізького був послом від гетьмана до царя, потім полковником ніжинським, наказним гетьманом сіверським, полковником корсунським. Твердить також, що він великий ворог Москви і по смерті Богдана Хмельницького підтримує політику Івана Виговського.

Богдан Хмельницький в 1656 році засумнівався в щирості московського царя щодо його союзницьких обіцянок Україні. Тоді козацькою шаблею спільно з військом московським були очищені від польського вояцтва Волинь, Поділля, Холмщина, Берестейщина, навіть Мінськ і Смоленськ. Правобережжя будуть об’єднані в єдину козацьку державу, адже саме заради цього уклався воєнний союз із царем, а не для «возз’єднання на віки». Тоді ж проти Польщі виступив і Швецький король Карл-Густав Х. Його війська зайняли Варшаву, Краків.

Але московський цар круто змінив свій політичний курс – у жовтні 1656 року на віленських переговорах замирився  з Польщею. Українського представника навіть не було допущено на переговори. Тим замиренням українські кордони на заході були визнані за статтями Зборівської угоди 1649 р. Гетьман, козацька старшина були приголомшені: весь захід з Волинню і Галичиною знову був відданий Польщі. Козаки назвали це зрадою Переяславських угод.

Гетьман робить рішучі кроки, щоб укласти союз із Швецією, Семиграддям… Щось вдалося. Щось не встиг… 6 серпня 1657 року серце гетьмана зупинилося.

Новообраний гетьман Іван Виговський прагнув здійснити задуми великого Богдана. Закінчив початі ним переговори зі Швецією і вже в жовтні 1657 року уклав вигідний українсько – шведський договір. Відновив союз із Кримським ханством. Московський уряд в даній ситуації підтримував не гетьманський уряд, а його опозицію, підштовхуючи її взятися за зброю. Московські воєводи втручалися у внутрішні справи, гетьмана ігнорували, спішили закріпитися в головних містах гетьманщини. Підбурювана царизмом опозиція на чолі з М. пушкарем повстала збройно. Виговський мусив відповісти тим же.

Які ж причини повстання полтавського полковника М. Пушкаря спільно з січовим кошовим Я. Барабашем?

1.              Виговського обирали без згоди Полтавського і Миргородського полків, а вони його не люблять і хочуть іншого;

2.              Маси покозачених «не отримували платні», нічим було жити;

3.              Сама Москва змінила свою політику щодо України – «васалітет з широкими повноваженнями гетьмана мала заступити обмежена автономія».

Ворожі дії Москви змушують Виговського шукати захисту надбань української революції. Крім відновлення вимушеного союзу з ханом, підготовлено і укладено Гадяцький договір 16 вересня 1658 року. За ним будувався рівноправний союз «трьох народів» - Корони Польської, Великого князівства Литовського та України під назвою Великого князівства Руського. Три народи утворювали федеративну державу – Річ Посполиту. В ній Україна мала свого гетьмана, армію, свої фінанси, суд тощо; православна церква рівноправна з католицькою.

За першим варіантом тексту Гадяцького договору передбачалося, що до Руського князівства включаються «не тільки Київське, Чернігівське і Брацлавське, а також і Волинське, руське і Подільське воєводства». Це прагнення не лише Виговського як гетьмана, а й цілої групи вихідців з Волині – Григорія Гуляницького, Данила Гуляницького, недавнього Луцького судового писаря, а потім полковника Павла Тетері та ін. І коли навесні 1659 року волинянин Перетяткович  прибув до Виговського з текстом Гадяцької угоди у «сеймовому варіанті», гетьман сказав: «Ти зі смертю приїхав, і смерть мені привіз!» І заплакав, бо Польща, як і Московщина, накидала аркан на шию незалежності України, адже Гадяцька угода в сеймовому варіанті була надто куцою.

Та відступати було вже нікуди. В Україні вирувала громадянська війна. Її спровокували московський уряд і підтримана ним опозиція. Князь Трубецький навесні 1659 року привів на Лівобережну Україну 150 – ти тисячну армію Окупанти грабували і руйнували все на своєму шляху. Без козацької чи старшинської ради московити поставили гетьманом України Івана Безпалого. За ним пішла частина козацтва. Полум’я війни ширилось. Полковник Григорій Гуляницький одержав повноваження Сіверського наказного гетьмана і вів оборонні бої на Лівобережжі. Найкращі частини очолив іван Виговський, він перейшов кордон Московщини і завдав ударів по кількох містах. Йому допомогли і загони татарські.

У цьому вирі подій важливу роль відіграв Григорій Гуляницький. Хитрістю полковника було взято Лубни, потім Гадяч, хоч скоро його було втрачено. Полк Гуляницького було оточено у Варні, але армія Ромодановського його перемогти не змогла. На пропозицію схилитися перед силою царя, здатися, волинянин відмовився і відповів, що кривд і грабежу московитам козаки не подарують.

Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим. Козацький ватажок дорікав їм, що цар Олексій «безперервно війська свої на нас посилає і многії міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів». А коли вони запевняли Гуляницького, що цар хоче миру. Той відповів: доведіть це ділом і виведіть війська з України.

Та особливу стійкість виявив Гуляницький під час майже тримісячної облоги царськими військами міста Конотопа. Місто штурмували безупинно. В обложених бракувало продуктів, була лише одна криниця питної води. Але Гуляницький весь час організовував сміливі вилазки, завдавав окупантам відчутних втрат.

Успішна оборона Конотопа козаками наказного гетьмана гуляницького дала змогу Івану Виговському організувати, зібрати майже стотисячне військо. Добився гетьман і того, щоб хан привів ще 40 тисяч кінноти. Вони поспішили до Конотопа. У бою під Соснівкою величезна московська армія була розгромлена вщент. У тій битві загинув цвіт московської армії. Москву, царя охопив розпач. Усі чекали наступу козаків на Москву. Готувались до втечі.

Тоді майже всі московські війська були вигнані з України. Залишився лише воєвода Шереметєв, який з помсти велів по – варварськи спустошувати містечка і села біля Києва, не милуючи ні старого, ні малого.

Проте серед козацької верхівки почався розбрат, який не дав використати успіх Конотопської битви. Іван сірко вдарив на Крим і хан поспішив додому, лівобережжя добровільно визнало владу Москви. Та й сама гадяцька угода не викликала симпатій козацьких мас. Це призвело до того, що в жовтні 1659 року Іван Виговський зрікся гетьманства і виїхав до Польщі.

Щоб погасити розбрат, Григорій Гуляницький, Іван Богун та ряд інших правобережних полковників, які підтримували Виговського, розробити так звані «Жердівські статті», за якими вони погоджувалися перейти на бік царя лише при умові визнання незалежності гетьманщини, збереження привілеїв та вольностей, наданих Москвою Богданові Хмельницькому в 1654 році, підкорення гетьманові полків обох берегів Дніпра, права гетьмана приймати послів інших держав, відкриття шкіл для дітей тощо. Була і вимога, щоб в Україні не було московських воєвод.

Після зречення Виговського від гетьманства незабаром і Гуляницький був усунутий від полковництва. Але через деякий час його бойовий і дипломатичний досвід ще знадобився козацтву. За гетьмана Павла Тетері їздив з посольством до Варшави. В роки діяльності гетьмана Петра Дорошенка допомагав виборювати незалежність України. Дружина Григорія Гуляницького Ганна Шептицька була великою патріоткою України. Їхня дочка була товаришкою дружини Богдана хмельницького – Ганни Хмельницької.

Рід Гуляницький на Волині не погас. Його представники згадані в документах ХVІІІ – ХХ ст. Вони були військовими, юристами, лікарями, освітянами. Один з них – Віктор Святославович Гуляницький – закінчив історичний факультет Луцького педінституту і нині працює в одній із шкіл Луцька.

Рейтинг:

{[['']]}